Одного разу моя молода колега прийшла на роботу заплакана. Виявляється, її трирічна дочка вкрала в няні в дитячому садку зв’язку ключів. Причому ретельно спланувала «злочин»: дочекалась, поки в кімнаті нікого не залишилось, залізла в тумбочку, де зберігалася зв’язка і… Загалом, скандал, крики, обвинувачення. Чи такий страшний вчинок дитини? — питалася нашої думки колега. Дівчинці подобається все блискуче, яскраве, дзвінке, можливо, це була просто гра? Можливо. А може, й ні. Питання серйозне. Спробуймо розібратися в ньому.

Одна з біблейських заповідей проголошує: не вкради. Що ж, чесність, порядність, повага до іншої людини, все, що мається на увазі під цим коротким «не вкради»,— в природі людини, яка прагне жити, дотримуючись одвічних моральних норм. Звичайно ж, ми хочемо передати все це нашим дітям. І не розуміємо, коли дитина демонструє зовсім інші якості.

Шановні батьки, не звинувачуйте дитину, звинувачуйте лише себе. Спочатку спитайте себе: а коли, власне, Ви почали замислюватися над необхідністю виховувати Вашу дитину? Коли вперше син (або донька) обманув, схитрував чи (не дай Боже!) вкрав?

Спочатку дитина була маленькою. Було стільки клопоту — нагодувати, поміняти пелюшки, викупати. Потім милі витівки малюка потішали: з’їв цукерку старшого брата, порвав важливі татові документи, насипав сіль у варення… Ой, який милий, пустотливий, чарівний! Ну то й що, що нашкодив і не зізнається, дитина повинна пристосовуватися до життя!

Не тіште себе надією, шановні батьки, з цього «пристосування» все, як правило, і починається. Гнучкість поведінки, звичайно, річ добра, але й вона має свої межі. Може статися, що гнучкість значною мірою превалюватиме над мораллю, а в найгіршому випадку й зовсім замінить її. З’явиться звичка пристосовуватися попри все, обманювати, викручуватися, і тоді — не чекайте від ситуації нічого хорошого. Те, що спочатку було милим пустуванням, має всі шанси з часом переступити моральні норми, а можливо, й закон. От кілька життєвих прикладів.

Мишкові заборонили їсти цукерки. Тоді він почав брати їх потай. Катерина грала бабусиними перснями, і один із них не поклала в скриньку — залишила собі. Миколка мріяв про плюшевого ведмедика із сусідньої крамниці. А батьки не купляли. Тоді він сам поцупив гроші з маминого гаманця.

У всіх цих випадках у дітей один мотив — хочу, а мені не дають! Отже, візьму сам. Батьки, звичайно, посварять, але це я перетерплю, зате бажана річ буде моєю! Найнеприємніше, що саме це й відбувається. Батьки реагують на негайну потребу і не вважають за потрібне копнути глибше, разом з дитиною проаналізувати ситуацію та зрозуміти, що справа не в пропажі грошей чи персня. А в тому, що порушення моральних норм стає для дитини звичним і природним. Навіть більше, дитина найчастіше навіть не розуміє, наскільки погано вона вчинила, і думає лише про одне: потрібно бути більш хитрим і наступного разу не попадатися.

Психологи вважають, що існує дві найпоширеніші батьківські помилки: перша — батьківське потурання коханій дитині («це лише милі пустощі, вона занадто мала, щоб розуміти, що вчинила погано»), і друга — дурний приклад. Так-так, саме дорослі часто стають непрямими винуватцями вчинків дитини. Наприклад: тато приносить з роботи канцелярське приладдя, пояснюючи дитині, що «це пусте, його там ціла купа». Або: вихователька дитячого садка під час прогулянки рве квіти з чужої клумби з тієї простої причини, що ввечері її запросили в гості. Або: мама, яка працює в продовольчому цеху, приносить додому продукти й радісно повідомляє: «От добре, не потрібно купляти». Що ж у таких ситуаціях вимагати від дітей? Дитина довіряє батькам, вважає, що все, що вони роблять,— добре, і підсвідомо копіює їх стиль поведінки.

Однак не слід забувати, що проблема дитячого злодійства має і медичний аспект. Є таке страшне слово — клептоманія, яке означає, що людина краде не з корисливих мотивів, а тому, що в неї є нездоланне бажання здійснити крадіжку. Лікарі вважають, що клептоманія не виникає як ізольоване захворювання. Якщо Ваша дитина в цілому психічно здорова, в неї не може виникнути потреби поцупити з принципу, заради гри, у запалі азарту. Якщо ж так сталося — негайно зверніться до психолога і шукайте причину. Адже наслідки можуть бути набагато тяжчими, ніж невинна дитяча витівка. Спочатку вкрав, потім ударив, потім… Не хочеться навіть припускати, що може статися потім. Головне, цього «потім» можна не допустити. А отже, слід зрозуміти причину хвороби, адже нею може бути все що завгодно — схильність до нав’язливих ідей, моральна або фізична травма, психічне захворювання чи навіть шизофренія. Але яким страшним не був би діагноз, все одно краще вчасно поставити його. Адже лише з’ясувавши причину, можна боротися з наслідками.

На завершення — кілька порад, які допоможуть батькам і педагогам, що зіткнулися з проблемою дитячого злодійства.

• Пам’ятайте, що легше запобігти, ніж викоренити зло; не допускайте навіть найменші, на перший погляд, дрібні «нечесності»; не списуйте проступки малюка на його юний вік, фраза «подорослішає — зрозуміє» не для Вас, Ваша дитина повинна буквально з пелюшок вчитися контролювати свої бажання.
• Пояснюйте дитині, як можна досягти бажаного, перебуваючи в межах установлених загальнолюдських норм, покажіть їй реальну перспективу — це утримає її від спокуси досягти свого недозволеними способами; постарайтеся зрозуміти, що відбувалося навколо дитини, коли вона здійснювала крадіжку, адже, якщо Ви зрозумієте, що її спровокувало, наступного разу Ви зможете ліквідувати причину.
• Не кричіть, не лайте, на карайте, краще спробуйте зайвий раз відверто поговорити з дитиною, пояснити їй, «що таке погано, а що таке добре»; не робіть проступок предметом публічного обговорення, не принижуйте малюка, Ваші різкі слова дадуть небагато, хіба що озлоблять її та примусять замкнутися в собі.
• Якщо Ви переконані, що вжили всіх можливих заходів, що Ви все робите правильно, а дитина Вас «не чує» і продовжує чинити неприпустимі, на ваш погляд, дії, зверніться до лікаря, можливо, лише спеціальне лікування розв’яже проблему.

А головне, пам’ятайте, що педагогіка, як говорив А. С. Макаренко, «найбільш делікатна наука». Це означає, що все, чим ми користуємося у вихованні, має і зворотний бік, і, здавалося б, досягнутий результат у кожній наступній ситуації доведеться завойовувати знову. А отже, терплячість, тактовність, визнання власних помилок і розуміння того, що марність наших спроб одного чудового дня вкаже Вам правильний шлях. Він обов’язково знайдеться, потрібно лишень захотіти!